Сергій Садошенко

ЗАГАДКОВІ БРАЇЛКИ
(історія пошуку)

Полтава без Браїлок (а також Гожулів, Подолу, Павленків, Кобищанів і т. п.) - це не Полтава. Сам декілька років працював на Полтавському заводі ГРЛ на тих самих Браїлках. А от тепер засумнівався: звідки взялися Браїлки, чи були вони взагалі ?

Якщо хочеш щось дізнатися в вік Інтернету, заходь одразу ж в Вікіпедію (українське видання). Там про Браїлки дуже мало: "Браїлки - історична місцевість і житловий мікрорайон Полтави, знаходиться у Київському районі. Колишнє передмістя. Браїлки відомі з XVII століття. У 1660-1670 роках тут мав хутір полтавський городовий отаман, полковий осавул Іван Браїла (Браїлка). У 1859 році нараховували 5 дворів, 30 жителів, у 1926 році - 16 дворів, 79 жителів. У 20-х роках XX століття Браїлки включені до складу міста".

Кожен  розвідник знає, що припущення стає фактом тільки тоді, коли інформація про нього поступила мінімум з трьох джерел. Я разпитав у автора статті в Вікіпедії, які документи він мав у своєму разпорядженні, коли писав статтю. Аж ніяких! Він просто переписав слово в слово абзац

з «Полтавщина: енциклопедичний довідник», який вийшов з друку в 1992 р. Отож треба починати все з початку. 

Полтавський городовий отаман, полковий осавул Іван Браїла (Браїлка)

Чи мала місце така історична постать ?

Полтава у той час була центром однієї з військово-адміністративних одиниць Гетьманщини – Полтавського полку, тому в місті знаходилося полкове правління. Городові отамани були головами козацького самоуправління в полкових містах. Їхня компетенція поширювалася лише на цивільні справи.

Відкриваємо книгу В. Кривошея "Неурядова старшина Полтавського полку в другій половині XVII - першій третині XVIII в." и читаємо склад військового товариства полку. Згідно з актовими книгами, 26.09.1664 р. серед товариства, присутньому на уряді, був Іван Браілько.

15.12.1677 р. серед значних товаришів на уряді – Іван Брайко (фото 3). 

Він же – серед військового товариства полку за присягою 1677 р. (фото 5).

Серед старшини на урядах та у товаристві в другій половині XVII ст. був Іван Браїлко (Брайко). 

Він був отаманом городовим в 1655, 1666, 1669 роках, осавулом - в 1670, 1671, 1682 роках, наказним полковником (тимчасово виконуючим обов’язки) - в 1678, 1678, 1690 роках, обозним – в 1684 та 1686 роках. У товаристві в 1664, 1676, 1677 роках.

Серед урядників Полтавського полку за присягою 1682 р. був такий Іван Браулко.

Згадується Іван Браілко серед полкових осавулів Полтавського полку; він же став обозним полковим полтавським замість Василя Донця; вперше зустрічається родина Браїлко на старшинських урядах за гетьмана Ігнатовича  - про все це в книзі В. Кривошея “Козацька еліта Гетьманщини".

Сред грамот, універсалів, купчих, судових актів знайшов я таке: 
“Року бжого 1665, сентебра 27 дня.
Передо мною Иваном Браилом, атаманом городовым Полтавским, а при мни товариства не мало было при той оповиди: Гринец Трифаненко, Корний, Трифанчин зят, Мартин Ляховчич, Яков Вязовский, инших немало было.
Ставши, пнъ Процик, услуга церковный стого храму Преображения, а в ремесли и в цеху ткацком, з братовою у ремесли Стецанихою, жалосне оповидъ чинячи о забитю на голови и раны смертели . . . .  от Савы Резника. Що мы, яко уряд будучи, казалисмо до далшей справы до книг миских  записатъ, що ест и записано".

В «Актовых книгах полтавского городового уряда XVII века. Справы поточныя 1664– 667 годовъ» зустрічається прізвище атамана Івана Браилъка. 

А ось пізніше: “Смотровый Списокъ О принятихъ въ Учрежденномъ въ Городъ Полтаве Рекрутскомъ 1-й части присудствіи по 91-му набору Рекрутахъ съ 1-го Nоября 1827-го Года. Всего в списке 783 ректрута на 99 стр. Подпись - Совътникъ Браила". (ДАПО, фонд № 976, опис №1, діло №14).

Цілу газетну сторінку про Браїлки в газеті «Зоря Полтавщини" написав її колишній редактор Іван Наливайко.

Там багато про Івана Браїлка з посиланням на різні документы.

Ото ж, Браїла, Браїлка, Брайко, Браулко, Браілко, Браила, Браілько, а ім'я у них одне - Іван. Чи може це бути одна й та ж людина? Думаю, що це може бути одна людина та її пращури. 

Чи мав свою землю Іван Браїлко ?

В різні часи в Полтавському полку була різна кількість сотень: в 1648 р. - 7, в 1649 р. - 19, в 1672 р. - 17, в 1723 р. – 17, в 1764 р. – 18, на початку 1765 р. – 5, а 20 жовтня 1775 р. полк був ліквідований, і його територія включена до складу Полтавського повіту Новоросійської губернії. Нас, звичайно, цікавлять ті сотні, які були поблизу Полтави. Завдяки “Генеральному опису Лівобережної України 1765-1769 рр.» графа генерал-фельдмаршала П. Рум’янцева-Задунайського, є можливість достеменно стверджувати, що в другій половині XVIII ст. ніяких Браїлок на територіях полтавської, полтавської першої та полтавської другої сотень не було. В описі вказуються не тільки села, а й хутори, слободи, містечка, урочища.

Заради справедливості треба зазначити, що назви в описі часто такі, що довести точну назву дуже тяжко. Наприклад, "Слобода бунчукового товариша Булушенка" - як вона правильно називається? Або «Ключникове, урочище"? В Рум’янцевському переписі не роз’яснюється, який зміст вкладено в поняття урочище. Урочищем може бути будь-яка частина місцевості, яка відрізняється від інших ділянок, а також і окремо розташовані невеликі  населені пункти, оскільки вони виділяються на навколишній місцевості. І серед урочищ немає Браїлок.

У детальному “Генеральному слідстві про маєтності Полтавського полку 1729–1730 рр.” теж ні слова про Браїлки.

А чи взагалі городовий отаман мав право бути власником землі ? Напевне, мав, хоча ніхто, у кого я питав, не зміг відповісти на це питання.

Якщо Браїлок нема вже за часи життя Івана Браїлка та його нащадків, то звідки ж вони могли взятися при радянській владі ?

Може, то не ті Браїлки ?

Сучасний мікрорайон Браїлки знаходиться в Полтаві по вул. Маршала Бірюзова (колишній вул. Решетилівській, а ще раніше – Кременчуцькому тракті). Відстань від Браїлок до цента міста – 5 км. Запам’ятаймо ці два факти - Кременчуцький тракт і 5 км, тому що в пошуках старовинних Браїлок будемо раз у раз натикатися на них.

По-перше, нагадаю, що відстань між двома населеними пунктами – це відстань між центрами, а не околицями цих пунктів, або їх головними поштамтами – так здавна повелося. Піклуванням полковника Полтавського полку війська Запорозького І. Черняка у 1720 р. з'явилась пошта у Полтаві у вигляді поштово-телеграфної контори, і тільки через сто років, в 1803 році Олександр I дозволив спорудити в місті будинок для Малоросійського поштамту. Та як головний поштамт розміщувався (і розміщується!) в центрі Полтави, то розбіжностей по відстаням між населеними пунктами та центром області (губернії) не має бути.

По-друге, в одній версті – 1066,8 метра. Різниця між верстою та кілометром невелика, то можна нею нехтувати.

По-третє. Та як при царській Росії всі записи робилися російською мовою, аналогіі деяких найменувань в українській мові взагалі немає, все буду писать мовою оригіналу.

Отож, потрібні нам Браїлки мали находитися за 5 верст від Полтави по Кременчуцькому тракті.

1859 рік. Відкриваю “Список населенных мест Полтавской губернии, 1859 г.» (саме в тому році Браїлки нараховували 5 дворів, 30 жителів, як пише вже цитований мною «Полтавщина: енциклопедичний довідник»). Ніяких Браїлок (або по-російські Браилок) в переліку населених пунктів нема. Але є владельческая деревня Браилковка. В ній 5 дворів та 30 жителів!!! Так, може, переплутали? Замість Браїлки записали Браилковка? Ні, не переплутали, це зовсім інша «владельческая деревня», тому що вона розташована за 10 верст від Полтави по праву сторону Харківського тракту, тобто зовсім з іншого боку міста.

1862 рік. Нічого не змінилося.

1900 рік. Ось вони, нарешті, Браилки! Але чому цей хутір в Площанскій волості за 22 версти від Полтави? Ні, знову не ті Браїлки, що нам потрібні.

В тому році з'являються ще Браилковка-1 і Браилковка-2. Перша за 10 верст, друга за 12 від Полтави в бік Харкова, в Нікольській волості.

1910 рік. Ситуація не змінюється.

1912 рік. Все ті ж Браилки, але вже за 24 версти від Полтави.

Нагадаю, що все це інформація з щорічних “Списков населенных мест Полтавской губернии». Як я зрадів, коли побачив в статті І. Наливайко такі слова: «А що сталося з козацьким хутором (Івана Браїлка – С.С.)? З певністю можна стверджувати, що він дуже довго залишався невеличким поселенням. Бачимо це з третього подвірно-господарського земського перепису 1910 року. Тоді тут було всього 28 господарств, у яких налічувалося 168 душ». «Третью подворно-хозяйственную земскую перепись в Полтавской губернии 1910 г.» я роздобув (де б ви думали?) в Національній науковій сільськогосподарській бібліотеці Національної академії аграрних наук. 28  господарств є, 168 душ є, але це той-самий хутір Браилки в Площанській волості, який нам не потрібен. Все-таки це залізне правило: обов’язково інформація з трьох джерел!

З полтавськими Браїлками взагалі якийсь гармидер. Зараз в Решетилівському районі Полтавської області є село Браїлки. 

Орган місцевого самоврядування — Плосківська сільська рада, що в селі Плоське. Решетилівський район утворено із Решетилівської та Демидівської волостей Полтавського повіту та Куликівської волості Кобеляцького повіту. З лютого 1932 р. до вересня 1937 р. Решетилівський район був у складі Харківської області, а з 1937 р. віднесений до новоутвореної Полтавської області. Так от решетилівські Браїлки є, але їх не видно в жодному описі козацьких часів, ні в одному “Списке населенных мест Полтавской губернии», ні на одній мапі.

До речі, про мапи. Працювати з ними на комп'ютері – одне задоволення. Ставимо курсор на те місце, де зараз мікрорайон Браїлки, а потім міняємо карту за картою різних років. Ось, наприклад, військово-топографична трьохверстівка Полтавської губернії 1869 р., яку накреслив геодезист Федір Шуберт. Три версти в одному сантиметрі! На мапах Шуберта позначені навіть окремо стоячі цегляні сараї, не кажучи вже про більш великі об’єкти.

Так що було на місці нинішніх Браїлок в 1869 році? Нічого не було, навіть сараїв, 

пусте поле. Може, не та карта ? Переходимо по цій же мапі з Кременчуцького на Харківський тракт і одразу ж натрапляємо на вже відомі нам Браилковку та Браиловка. 

В різні роки вони змінюють свої назвиська на Браилковка-1 і Браилковка-2, Браілкі. Одна може пропадати, а інша з’являтися.

Отож:

1). Браилковка (Браиловка, Браилков) не раз фігуровала в “Списке населенных мест Полтавской губернии»,

2). є вона на мапі Шуберта,

3). згадується Браилковка (Браиловка, Браилков) в книзі М. Голеєвського "Материалы по истории гвардейской пехоты и артиллерии в гражданскую войну 1917 по 1922 год» 

про те, як під Браїловкою білі громили червоних,

4). є ці назвиська навіть на німецькій карті 1942 р. 

Тепер вже ніхто не може сказати, що не було в історії Браілковки (Браіловки, Браилков), яка увійшла до складу сучасного села Верхоли. Чому ж такої ясності немає з хутором полтавського городового отамана, полкового осавула Івана Браїли (Браїлка)?

Як стверджує “Список залюднених місць Полтавської округи за всесоюзним переписом на 17 грудня 1926 р.”, під Полтавою були хутори Горова Браїлківка (226 чол.)  та Низова Браїлківка (83 чол.) -  Грабинівська сільська рада, Браїлки (43 чол.) – Мильчанська сільська рада, Браїлки (40 чол.) – Рибчанська сільська рада та Браїлки (79 чол.) – Супрунівська сільська рада. Найближчий до сучасних Браїлок – хутор Браїлки Рибчанської сільської ради (село Рибці, разом з прилеглими землями загальною площею 1673 гектари, Президія Верховної Ради Української РСР ввела до складу Полтави аж в 1988 році). Чи можна стверджувати, що цей хутір, який з’явився у документах тільки в 1926 році, і є хутором Івана Браїлка, що дав назву нинішнім Браїлкам? Сумнівно. 

Щоб остаточно вас заплутати, скажу, що був ще хутір Браилковскаго (Чиї то селяни? Та Браілковського) в Бєлікській волости Кобилякського повіту за 9 верст від Полтави. Був полустанок Браіловка біля міста Крюково по залізній дорозі з Харкова до Єлісаветграду в 1877-78 рр. 

Був хутір Брайловський (Спирідоновщина) Гриневської волості Роменського повіту тоді Полтавської губернії, а зараз Сумської області.

Але найголовніше те, що у всіх документах мого діда, Садошенка Федора Григоровича, написано, що він народився в Брайлковому, про яке ніяких відомостей зовсім немає. От тому і розшукую я різні полтавські Браїлки…

І. Наливайко припустив, що всі Браїлки в Полтавській губернії могли належати Івану Браїлку. Цікава теорія. Але ж Браїлки є і в інших областях України. Є селище Браіловське навіть в Кизильском районі Челябінської області Росії. Сумніваюсь, що воно має відношення до українського осавула.

Мабуть, все йде з Румунії, де є місто Брэи́ла (Браи́ла, раніше. Браи́лов, рум. Brăila).

 В ньому була турецька фортеця, яка не раз переходила з рук в руки під час російсько-турецьких воєн.

Що приєднали до Полтави ?

Так які ж Браїлки включили до складу міста в 20-х роках XX століття, як стверджує Вікіпедія? Директорка Державного архіву Полтавської області (ДАПО) В. Гудим сповістила, що «рішення виконавчого комітету Полтавської міської ради про входження х. Браїлки до складу м. Полтави у документах і матеріалах науково-довідкового фонду державного архіву не виявлено». От і все, крапка.

Дивись також Дело о преступлении против царской фамилии.

Сайт создан
Садошенко Сергеем Николаевичем

Ищем своих Садошенко - https://www.facebook.com/groups/253905423419390  Ищем своих Садошенко - https://www.linkedin.com/groups/14017044/

Замечания ? 
Дополнения ?
Просьба о помощи ?
Есть свой сайт о генеалогии? 
Пишите: sadoshenko@gmail.com 

Обменяемся баннерами ?

Браїлки: 1930 – 2000 роки 

У 1934 році кандидат наук Євсєєв зробив геологічний опис Київського району Полтави. У розділі про грунтові води він зазначає, що вода має задовільний стан для пиття і знаходиться найближче до рівня поверхні саме на Браїлках: «Для характеристики приводимо опис деяких колодязів по вулиці Велико-Решетилівській. Колодязь №87 Браїлки, де повертає вулиця (нині район зупинки «Промбаза» - авт.) розташований в пониженні рельєфу. Глибина до дна – 8,9 м. глибина до води – 7,35 м. Вода використовується для пиття і водопою скота. Якість задовільна, без кольору, прозора, без запаху. Відбір води досягає 150 відер на добу. Рівень понижується лише в дні посиленого відбору і швидко відновлюється». Не дивно, що й нині на деяких подвір’ях приватного сектору збереглися колодязі.  

Станом забудови селищ, що знаходяться в межах міста, міська влада почала серйозно займатись лише наприкінці 1950-х років, про що свідчать документи з Державного архіву Полтавської області. У справі 1958 року «Про стан індивідуальної забудови та благоустрою в селищах м. Полтави» значиться, що в цілому перевіркою в натурі встановлено: робота по благоустрою селищ проводиться незадовільно і потрібно посилити за цим контроль. Щодо Браїлок, цитуємо: «Жодних робіт по водогону, електроосвітленню та благоустрою проїздів не ведеться. Дирекція прядильної фабрики зовсім не цікавиться роботами індивідуального будівництва робітників фабрики у селищі. Ділянки забудовуються в значній мірі флігелями та сараями, непередбачених проектами розмірів». Виходячи із такої ситуації голова виконкому міської ради Барибін зобов’язав директора прядильної фабрики Єлізарова, директора турбомеханічного заводу Зудіна та керуючого трестом «Укрсхіднафторозвідка» Сачкова, забезпечити Браїлки електроосвітленням. 

– Західна околиця Полтави. В 1962 році тут забили перший кілочок. На фанері написали: «Завод газорозрядних ламп», – згадувала в одному з інтерв’ю інженер-технолог підприємства Н.О.Дмитрієва. – Навколо – широкий степ. Ні шляху, ні автобуса. Але ентузіасти-будівельники уперто долали сльотаве бездоріжжя, працювали в спеку і холод. Споруджуючи корпуси підприємства, будівельники одночасно саджали дерева, впорядковували територію.    

Хоча завод ГРЛ свою першу продукцію, люмінесцентні лампи, почав випускати у травні 1963 року, у телефонному довіднику 1962 року він вже значився за адресою вул. Заводська,1 селище Браїлки.

У 1964 році до Браїлок почали курсувати тролейбуси, місцеві казали «до круга», бо тут, на кінцевій зупинці, машини розвертались. Маршрут №3 «Склозавод – селище Браїлки» по вул. Велико-Решетилівській ввели у дію в березні 1964 року, а у жовтні 1965 року – додався маршрут №4 «Південний вокзал – селище Браїлки».

Навесні 1964 року почалася газифікація вулиці Велико-Решетилівської, а поряд із заводом ГРЛ – будівництво ще одного великого заводу «Хіммаш». Наприкінці цього ж року «Укргіпрокомунбуд» почав розробку проекту будівництва автодороги, який назвали «Автодорога селище Браїлки – заводи» (Головний інженер проекту – Лесик). Проектом не передбачені зїзди на вулиці Виноградну, Комбайнерів та Механізаторів. З нього дізнаємося, що на перехресті з бульваром Нестерова на глибині від 1 м проходить нафтопровід в напрямку військової частини. Також запроектована електролінія для тролейбуса. Продовжили тролейбусну лінію до заводу ГРЛ у серпні1966 року.

У газеті «Зоря Полтавщини» від 17 червня 1967 року читаємо одну з перших публікацій про Браїлки «Дві вулиці – два обличчя»: «Якось відвідали наше місто робітники із Саратова, які до війни жили в Полтаві. Тролейбус наближався до Браїлок.

– Чудово! – захоплено промовив один з гостей. Це здивування можна зрозуміти. Браїлки, які вважались раніше околицею міста, були більш схожими на село, нині – великий промисловий район обласного центру. Стрункі дерева обабіч сірої стрічки асфальту, ліхтарі денного світла – обриси двох магістралей Браїлок вулиць Маршала Бірюзова і Заводської. Дві вулиці, два обличчя. Одне світле, чисте, інше брудне і непривабливе. Причину того встановити неважко: за вулицею Заводською дбайливо доглядає «Хіммаш». Кожного дня спеціальні машини вимивають асфальт, замітають його. Сиротою позирає вулиця Бірюзова. Є, так би мовити, свій староста у Браїлках – голова селищного комітету В.М.Брус. І тут неприваблива картина. Пустують агітмайданчики. Подвір’я заросли густою травою. Похилились лавочки для сидіння. Стіл почорнів, скособочилась сцена. А жителі Браїлок хочуть почути поради лікаря, бесіди про міжнародне становище чи подивитися цікавий фільм».

У генплані забудови Полтави 1965 року Браїлки мали розширюватися в напрямку вулиць Гожулівської та Баленка, де створюватиметься мікрорайон №23. Проектне завдання його забудови почали розробляти в 1968 році.

Типова забудова 23-го мікрорайону

У 1950 році виконавчий комітет міської ради затвердив 291 округ по виборах депутатів трудящих до міської ради Полтави. Селище Браїлки увійшло до 191-го виборчого округу, куди зачислили обидві сторони вулиці Великорешетилівської від МТС (нині Маршала Бірюзова №47) і до кінця, вул. Гожулянська (нині Гожулівська), провулки Виноградний (нині вулиця Виноградна) та Гожулянський (нині Микитенка).

– У 1963 році на Браїлках утворився селищний комітет, його очолив робітник м’ясокомбінату Василь Брус. Силами громадськості тут вже зроблено чимало хороших справ, – повідомив якось в інтерв’ю газеті «Зоря Полтавщини» голова виконкому Київської районної ради Леонід Смирнов. Та в 1964 році керівника району в цій же газеті вже критикували у сатиричному розділі «Гірчичник». У замітці «Нумо, в дорогу», товариш Смирнов, зі слів Гірчичника, не дуже хотів показувати селище Браїлки. Відбувся такий діалог: «Гірчичник: Це – велике робітниче селище, в якому проживає близько двох тисяч полтавців. Погляньте і самі побачите, що тут немає хороших тротуарів, доріг, електроосвітлення.

Смирнов: А ви не чорніть все підряд, он же по вулиці Гожулянській ліхтарі висять.

Гірчичник: Що висять, бачу, та тільки не світять вже чотири роки. Усі жителі Браїлок про це знають. Ех, товаришу Смирнов, як же ви допустили до цього? І на все селище один продуктовий магазин».

Наступного року будівельники Міжколгоспбуду збудували в селищі їдальню на 60 місць.

– У 1960-х роках дітлахи з Браїлок ходили навчатися в школу №13 (нині №11 на Маршала Бірюзова, 64, збудована в 1960 році – авт.), яка відносилась до сусіднього Тарного мікрорайону, – пригадує колишній учень цієї школи Валентин Шуєв. – Коли в 1963 році я йшов у перший клас, в нас із 36 учнів 11 було з Браїлок. Відразу за навчальними огородами школи розкинулося поле аж до самих Рибців і тягнулася туди високовольтна лінія з підстанції, що по провулку Великий, 4, збудована для прядильно-ткацької фабрики. Всі говорили про те, що скоро будуватимуть новий мікрорайон і школу з басейном.

Важко уявити головну вулицю Браїлок – Маршала Бірюзова без височенних тополь, які в районі колишніх заводів ГРЛ та «Хіммаш» взагалі ростуть в два ряди. В середині 1960-х їх там садили сотнями. Про трудові будні зеленбудівців писала «ЗП» від 1966 року в замітці «Зашумлять тополі»: «Федір Кудря – бригадир Полтавської ремонтно-будівельної контори по озелененню – крокував вздовж нової алеї, яку садили робітники і міркував собі: «Подумати тільки, як швидко все змінюється! Недавно тут було поле. А тепер великий завод зводять. Продукцію для хімічної промисловості країни даватиме. Пряма стрічка асфальтованого шосе вже з’єднує «Хіммаш» з містом. По ній курсують тролейбуси. А вже наступної весни вздовж нової вулиці зашумлять пірамідальні тополі та липи, створивши неабияку красу в цьому районі. Бригада Кудрі вже посадила тут більше чотирьохсот декоративних дерев. Найближчим часом буде закладено ще вісімсот».   

У генплані забудови Полтави 1965 року житловий мікрорайон Браїлки мав розширюватися в напрямку вулиць Гожулівської та Баленка, де створюватиметься мікрорайон №23. Його проект у 1968 році розробили фахівці Полтавської філії «Укрмісьбудпроект». Для забудови прийняли житлові п’ятиповерхівки серії 1-438А з цегляними стінами облицьованими керамічною плиткою, а також із стінами з керамзито-бетонних блоків і серії 1-464А із стінами з крупних панелей. Забудова велася за принципом створення груп житлових будинків, в центрі яких мали бути дитсадок-ясла на 280 місць. У двох 56 квартирних будинках на перших поверхах планували розмістити аптеку, продовольчі та промтоварні магазини. Головним забудовником був Облміжколгоспбуд, а з початку 1970-х стали долучатися такі житлово-будівельні кооперативи, як «Веретено» та «Колос». Офіційно на сторінках «ЗП» будівельників хвалили, але читачі зачасти критикували. Полтавець Горовенко писав таке: «Коли нарешті будівельники, які споруджували на Браїлках кооперативний будинок «Веретено», а також будинок №4 по вулиці Кучеренка, приведуть у порядок територію? Чого тут тільки немає: металеві каркаси, різне будівельне сміття. Дорога, яка веде до аптеки, настільки неякісно зроблена, що тут завжди вода. У будь-яку пору року до аптеки з трудом можна добратись». 

З початку 1970-х на Браїлках стала набувати чітких обрисів вулиця Баленка, газета «ЗП» в 1972 році писала: «Вулиця ще будується, лише кілька красенів-будинків вже обжиті, та їх мешканці вважають себе тут старожилами. На подвір’ях, як і скрізь, чимало дітвори, гамір котрої чути здалеку. Листоноші сюди вже носять газети, листи, телеграми. В одному з будинків працює продуктовий магазин. І тільки великі купи землі, цегли, залізобетонних плит і балок, стіни майбутніх жител, невеличкі деревця красномовно свідчать про те, що процес народження нової вулиці ще не завершився. Однак вона вже існує. Нещодавно рішенням виконкому міськради узаконено її назву – вулиця Баленка».

У 1968 році Полтавська філія «Укрмісьбудпроект» розробила проект на будівництво нової школи на 1320 місць на Гожулянській, 6 (нині гімназія №13 на Кучеренка, 1/16). В описі значиться, що ділянка майбутньої школи примикає зі східної сторони до мікрорайону №23 і відділена від нього вулицею Кучеренка, що проектується. Територія відведена для будівництва школи площею 3 га, вільна від забудов, дерев і навіть кущів. Окрім будівлі школи за типовим проектом 2С-02-7, на ділянці передбачене будівництво теплиці, спортивних майданчиків, сараїв, саду тощо. У підсумку після скорочення кошторису, відмовились від теплиці, а залізо-бетонний паркан залишили тільки із східної та південної сторони. Тому під час відкриття школи в 1973 році, на фото, позаду учнів, які стоять перед порогом головного входу, за спортивним майданчиком видніється поле. До речі, у школі №13 навчався всесвітньо відомий волейболіст Андрій Кузнецов, на честь якого щороку у Полтаві проводять турнір в його пам'ять.

У листопаді 1972 року на Браїлки почав ходити ще один тролейбусний маршрут – №7 вул. Великотирнівська – завод ГРЛ. Він йшов через мікрорайон Алмазний, вулицю Фрунзе, центр, вулиці Жовтневу та Маршала Бірюзова. З мікрорайоном Половки, який почали тільки розбудовувати, у Браїлок прямого зв’язку ще не було. Супрунівський шляхопровід почнуть зводити тільки з 1975 року.

«Комплект» розширив промзону, а «Космос» замінив культурний осередок

У 1970-х роках промислова зона Браїлок продовжує розширюватися, у районі сучасної зупинки громадського транспорту «Вул. Новозаводська» зводяться корпуси заводу «Комплект». Про підприємство, яке частину своєї продукції виробляло для оборонної галузі, преса майже не писала, тому процитуємо інформацію з історії ПРАО «Завод «Лтава»: «У 1970 році був розроблений проект реконструкції заводу, почалося будівництво нових адміністративних та виробничих приміщень на другому промисловому майданчику (мікрорайон Браїлки). 26 квітня 1973 року завод очолив Георгій Попков. Для дальшого нарощування потужностей силами заводу були збудовані нові виробничі корпуси в мікрорайоні Браїлки, і на базі цього другого промислового майданчика був створений завод «Комплект». За 20 років тут було зведено сім виробничих приміщень загальною площею майже 40 тисяч кв. м. На Браїлках розташовувалися потужні інструментально-машинобудівна база, спеціальне конструкторське бюро, автоматичний, гальванічний, складальні цехи, їдальня та інші об’єкти. У червні 1975 року було створене виробниче об’єднання «Лтава», куди увійшли головне підприємство – електромеханічний завод, завод «Комплект», спеціальне конструкторське бюро, завод «Сектор» у Жмеринці та філіал електромеханічного заводу в Зінькові. Такий планомірний розвиток дав змогу спеціалізувати виробництво до середини 1980-х років, майже повністю задовольнити потреби країни в радіокомпонентах. Колектив підприємства завжди брав активну участь у спорудженні об’єктів, монтажу обладнання та інших будівельних роботах».

На початку 1970-х на Браїлках з’явилися не тільки нова школа й дитсадки, а й заклади професійно-технічної освіти. У замітці «Екзамен на відмінно» газети «Зоря Полтавщини» 1971 року начальник другої будівельної дільниці пересувної механізованої колони №1 тресту спецробіт облміжколгоспбуду Володимир Пожар розповів кореспонденту: «На Браїлках ми зводимо кілька споруд професійно-технічного училища. Два гуртожитки вже здали, у навчальному корпусі тривають опоряджувальні роботи. Громадсько-побутовий корпус, що складається з актового залу, їдальні та спортивного залу, здали достроково до 1 вересня. Нам допомогли 150 учнів профтехучилища, які старанно працювали на будові. Незабаром нові приміщення приймуть молодих господарів, які свій трудовий екзамен склали на відмінно». У замітці йдеться про ПТУ №23 на Маршала Бірюзова, 64-А, а в 1973 році на базі заводу «Хіммаш» створили ПТУ №4 на Маршала Бірюзова, 90/14.

Інколи доводиться чути, що Браїлки – один з районів міста, де неблагополучна криміногенна ситуація. Можливо, це було пов’язане з відсутністю культурних закладів та місць відпочинку в мікрорайоні. Жителька вулиці Гожулівської В’язникова у 1977 році в «ЗП» написала такого листа про становище на Браїлках: «Немає тут ні Будинку культури, ні кінотеатру, щоб дізнатися, які демонструються фільми чи йдуть постановки, потрібно їхати в центр міста. Відсутні кафе, де людина після роботи могла б зустрітися з друзями, їдальня, де можна пообідати. У мікрорайоні немає жодного скверу, у якому діти чи пенсіонери могли б погуляти. А ось на відсутність автомашин ми не можемо поскаржитись. Нерідко десятки їх різних марок можна побачити біля магазину, де продають на розлив вино. І, що дивно, нікого з працівників державтоінспекції не видно. А саме з цієї «лавочки», можливо, і починаються дорожньо-транспортні пригоди».  

У листі йдеться про магазин «Космос» на Гожулівській, 4, – найбільший у мікрорайоні, який став його головним «культурним» осередком. Якось у 1986 році в період перебудови й гласності в обідній час до магазину завітав кореспондент «ЗП» Григорій Гринь і побачив таку картину: «Поруч із «Космосом» Київського райхарчоторгу кілька великих промислових підприємств і будівельних організацій, отож покупців тут завжди вистачає. Магазин сам по собі великий з єдиним вузлом розрахунку. Починаючи з 12-ї години людський потік сюди невпинно зростає. У продажу є все, передбачене асортиментним мінімумом, тож скупитися можна без зайвих клопотів. Проте не будемо поспішати з висновками. На єдиному вузлі розрахунку черга. Працює один з п’яти касових апаратів. З’ясовуємо причину в завідувача магазину Алли Іванюк. З її слів дізнаємось, що одна касир «кудись вибігла на хвилинку», а друга – «поїхала в банк за «мелоччю». Від кас уже долинали невдоволені вигуки покупців. Назрівав конфлікт. На продавців це особливо не впливає – за день усього наслухаються. Кожен зайнятий чимось своїм: фасують крупи, миють вітрину і прилавок, розставляють товари. Учора в них закінчився переоблік, отож сьогодні відділ супутніх товарів ще не працював. Сюди-туди по залу снують дівчата-практиканти. Бігають здебільшого без діла. Майстер виробничого навчання СПТУ №30 Антоніна Мороз розповіла, що в них тут школа-магазин, займаються 15 дівчат. За кожною закріплене робоче місце, поставлене завдання, але прослідкувати за всіма одночасно неможливо. Тому такий галас і біганина».

У 1989 році в країні до переліку дефіцитних товарів потрапили мийні засоби. Про одну із ситуацій біля магазину «Космос» написав в листі «ЗП» читач Демидов: «Ось уже третій день поспіль на Гожулянській, 4, де розташований магазин «Госптовари», продають пральний порошок. Біля магазину збираються люди, записують на листочках порядкові номери черги, а потім чекають 17-ї години, коли починають продавати дефіцит. На цей час, як правило, збирається чоловік 300–350. Так-от, про сам випадок. Черга з шумом і гамом рухалася, вирувала. Я помітив, що жінка, яка ледь вибралася з черги, раптом випустила з рук дитину, порошок і гаманець. Ті, хто стояв в цей момент поруч з нею, ледь встигли підхопити дитину, а жінка вже лежала без свідомості на землі. Ми з якимось чоловіком підвели непритомну, привели її до тями. Черга ж у той час, не зважаючи ні на що, ішла на «штурм» прилавка. Однак безрезультатно. Продавці, відпустивши заплановані якимось бюрократом «зверху» 150 чи 200 пачок порошку, припинили торгівлю. І це при тому, що товар у магазині був, бо саме таким методом торгівля ведеться вже третій день».

Хоча магазину з такою назвою на Браїлках вже давно немає, у корінних жителів ще досі побутує геолокаційний вислів «у районі «Космосу». З часом територія поблизу колишнього магазину обросла торговельними павільйонами, утворився ринок «Браїлки». Проте «Космос» таки увічнили в назві одного з пивбарів неподалік ринку, який, щоправда, кілька років тому став називатися інакше.     

Браїлки: приватний сектор і завод-довгобуд

У 1977 році після численних звернень полтавців щодо впорядкування назв вулиць міськжитлуправління замовляє на заводі «Хіммаш» виготовлення аншлагів. Тепер вулиці міста будуть підписані за єдиним зразком. Тим часом на будинках приватного сектору Браїлок лише недавно завершили встановлення табличок, які влада вимагала ще наприкінці 1950-х років. На фасадах деяких вони збереглись досі: з прізвищем господаря, назвою відділення міліції і вуличним ліхтарем. Яким було життя приватного сектору Браїлків, можна дізнатися з листа полтавця Носенка до редакції газети «Зоря Полтавщини», надрукованого в 1989 році під назвою «Робінзони в місті»: «Як живеш приватнику? Якщо з таким запитанням звернутися до жителів Браїлків, то одержите однозначну відповідь – погано, навіть дуже погано. Як приватник з цього мікрорайону поясню на деяких фактах. 30 років тому тут вирощували сільськогосподарські культури. Охочих поліпшити свої житлові умови того часу в місті не бракувало. Міськвиконком, ідучи назустріч трудящим, почав наділяти тут під індивідуальну забудову земельні ділянки розміром 4,5 сотки. Будувалися в 60-ті роки довго і трудно, оскільки не у всіх було достатньо заощаджень. На допомогу місцевої влади ніхто й не розраховував. Радіо, електролінії й водогони вели за власний рахунок. Газифікація будинків обійшлася кожному господарству в 600–700 карбованців. Благоустрій мікрорайону теж проводили без участі місцевих органів влади, за власні заощадження. І ось який парадокс. Усі будівлі оподатковують в межах 30–40 карбованців на рік. Хоч би частину сплачуваного податку в бюджет міста повертали на благоустрій мікрорайону. Аж ні. Тож і доводиться ранньої весни та пізньої осені плавати в багнюці – дороги з твердим покриттям немає, а тротуари вже давно не служать людям. На всіх рівнях і зборах у Київському районі лають нас за те, що ми «обросли» сміттям. А що нам робити? Сміттєвози до нас не заглядають, обслуговують городян, а ми, як оті Робінзони на необжитому острові! Ми теж ніби городяни, але зручностей ніяких: ні клубу, ні бібліотеки, ні бані, ні перукарні. Коли ще проектували цей мікрорайон, то на бульварі Нестерова відвели місце під школу, дитсадок. Довго порожніло воно. Згодом пенсіонери поділили землю між собою, вирощували для своїх потреб городні культури. Чи то комусь це не сподобалося, чи й справді виникла потреба на частині городів розмістити навчальний майданчик цивільної оборони Київського району, а на решті городів кооперативу автолюбителів «Політ» дозволено будувати гаражі. На місці навчального містечка раз або двічі на рік влаштовують навчання: сюди наїжджає багато тракторів, бульдозерів, екскаваторів, пожежних машин, іншої техніки. Зводять цілий терикон з дерев’яних ящиків, скатів від машин. Потім усе це підпалюють... Про загазованість повітря тими трьома заводами, які з усіх боків підступили до Браїлків, і кооперативом «Політ» я вже не кажу».       

На початку 1980-х років на Браїлках ще залишалося місце для подальшої розбудови промислової зони. Його вирішено було виділити під розширення заводу «Продмаш». У замітці «Завод дивиться в завтра» газети «ЗП» квітня 1981 року директор заводу «Продмаш» Затхей розповів: «Прийнято рішення впродовж 1981–1983 років побудувати в Полтаві, у районі Браїлків, на площі 12 гектарів, підприємство, яке в п’ять разів збільшить випуск обладнання. На цей рік нам уже відпущено 2 млн крб, наступного кварталу трест «Полтавапромбуд» має почати роботи. У Полтаві з’явиться ще одне машинобудівне підприємство з адміністративно-побутовим та головним корпусами, механізованими складськими приміщеннями, залізничними коліями тощо». 

Усе начебто починалося масштабно і з розмахом, а зрештою підприємство стало довгобудом 1980-х. У замітці «А вже, було, і рукою махнули» газети «ЗП» 1989 року кореспондент Остапець пише: «Якось, їдучи в автобусі вулицею Ковпака, довелось почути розмову двох пасажирів:

– А що то за будова заросла бур’янами? – запитав один з них.

– Та це завод «Продмаш», який споруджують уже багато років. Звели каркас – так і стоїть на семи вітрах. Гниє, розвалюється. Яка безгосподарність! – з обуренням відповів інший.

Пригадаймо, як усе починалось. Перші пакільці під новобудову забили в лютому 1981 року. Проектно-кошторисна вартість – 17,9 млн крб. За цей час звели вісім прольотів, з яких тільки один зданий в експлуатацію. Решта – самі опори і ферми перекриття. Крім того, поруч виросло дев’ятиповерхове приміщення адміністративно побутового корпусу – коробка без вікон і дверей. На цьому будівельники поставили крапку. Два минулих роки на будові навіть не ступала їхня нога. Причина – об’єднання «Продмаш» підпорядковували іншому Міністерству. За цей час проект застарів, його вже чотири рази переробляли. Морально застаріло й обладнання, яке придбали для нового заводу. Розмовляю з Борисом Галичем, начальником БМУ «Хіммашбуд» тресту «Полтавпромбуд», який відповідає за спорудження заводу «Продмаш».  

– Два роки цей об’єкт було законсервовано, а тут схаменулися. Полетіли вказівки, наряди, нав’язування непосильних обсягів. Наше управління нині працює на 16 важливих об’єктах, а робочої сили бракує. Навряд чи ми зможемо своєчасно впоратися скрізь».

У перші роки незалежності України завод уже був відкритим акціонерним товариством «Полтавамаш». Підприємство платило за оренду землі щороку податок у розмірі 174 тис. грн, а корпуси простоювали, повідомляла газета «ПВ» від 19 лютого 1999 року. У липні 2000 року було створене ВАТ «Полтава-Автомаш», яке розмістило своє виробництво на Ковпака, 26. З 2000 по 2005 роки підприємство відновлювало великі і надвеликі міські автобуси «Scania» і «Volvo», випущені в Швеції в 1980-х роках.

У 2006 році в ЗМІ з’явилася інформація: «Власник полтавського заводу ВАТ «Полтавамаш» продав комплекс будівель підприємства загальною площею 22 тис. кв. м одній з найбільших національних мереж роздрібної торгівлі – «Велика Кишеня». 25 березня 2006 року відбулося офіційне відкриття гіпермаркету «Велика Кишеня» в Полтаві – найбільшого тоді в місті та області. У грудні 2007 року територію реконструювали й відкрили ТЦ «Екватор». На території торгового центру діяла льодова ковзанка, ресторан швидкого харчування мережі «Пузата хата», розважальний заклад «Турбіна» з 24 доріжками для гри в боулінг і більярдними столами, дітей катали на потягу. У липні 2010 року відбувся ребрендинг гіпермаркету «Велика кишеня» на «Велмарт». Згодом на площі перед торговим центром стали проводити масові розважальні заходи, концерти, цю територію облюбували байкери. Кілька років тому на «Екваторі» з’явився навіть кінотеатр. Розказати б жителям Браїлків років 50 тому, що сюди з центру міста їздитимуть на безплатному експрес-автобусі, щоб подивитися кіно, чи повірили б?

Володимир Сулименко (https://www.facebook.com/sulymenko)